УРОК ПОЗАКЛАСНОГО ЧИТАННЯ 6 клас

Баранова К.А., учитель “вищої” категорії

Опришківської ЗОШ І-ІІІ ступенів

 

Тема: Втрата духовності веде до знищення нації. Леонід Мосендз. “Євшан-зілля”

Мета: ознайомити шестикласників із творчістю письменників української діаспори на прикладі оповідання Л. Мосендза “Євшан-зілля”; допомогти їм збагнути глибину трагедії народу, що втратив духовність; вчити співвідносити давноминулі події з сучасністю; розвивати логічне та образне мислення; виробляти навички аргументовано обстоювати власну точку зору; виховувати почуття відповідальності за долю рідного краю, утверджувати усвідомлення важливості історичної пам’яті та національної свідомості для кожної людини.

Обладнання: портрет Л. Мосендза, розкладка з портретами українських письменників-емігрантів, тексти оповідання “Євшан-зілля”, музичний запис (бандура), літературознавчий словник, карта України, мішечок із зіллям.

Тип уроку:позакласне читання, вивчення нового матеріалу.

Форми роботи: емоційний пролог, “Передбачення”;  робота із довідковою літературоб, бесіда,  виразне читання,  дослідження, “Кубування”, словесне малювання, “Незакінчене реченя”, робота в групах(парах).        

                                                                  

                                              Краще в ріднім краї милім

                                           Полягти кістьми, сконати,

                                           Ніж в землі чужій, ворожій

                                           В славі й шані пробувати!

                                                                                М. Вороний

Хід уроку

I.  Мотиваційний етап

      1. З’ясування емоційної готовності до уроку. (Світлофор: триколірні картки).

      2. Емоційний пролог Звучить бандура.

Учитель

Це було в давнину, у далекі часи,

Так же бігла Сула, гомоніли ліси,

Так же вітер щумів, і так сонце пекло,

Все так само було, лише нас не було.

Тихо в келії цій, і скрипить лиш перо,

Свідків дива того, мабуть,  не було.

Учень-літописець(пишучи рукопис)

Володимир Мономах погубив поганих половців, вигнав їхнього хана Отрока в Обези, а хан Сірчан зостався коло Дону, рибою живлячись.

 (Продовжує писати під декламування вчителя).

Учитель

Догорає свіча, і рівненькі рядки

Повертають усіх нас в минулі роки.

Учень-літописець (пишучи рукопис)

   По смерті Володимировій зостався у Сірчана один лише музика Ор, і послав він його в Обези, кажучи: “Володимир уже  помер. Тож вернися, брате, піди в землю свою. Мов же ти йому слова мої, співай же йому пісні половецькії. А якщо він не схоче, дай йому понюхати зілля, що зветься євшан”.

(Дописує щось. Підводиться, згортає літопис, передає вчителю).

Учитель (читаючи).

   Той не захотів ні вернутися, ні послухати. І дав йому Ор зілля, і той, понюхавши і заплакавши, сказав:”Да лучче єсть на своїй землі кістьми полягти, аніж на чужій славному бути”. І прийшов у землю свою.

   Діти, на попередніх уроках ми розпочали з вами незвичайну мандрівку у минуле нашої країни. Прочитавши поему М. Вороного “Євшан-зілля”, епіграфом до якої є слова з літопису, дізналися, що полонений Володимиром Мономахом юнак повернувся у рідну Половецьку землю.  Та на цьому наша подорож не завершується, бо не одного письменника хвилювала думка про вірність рідній землі. Особливо щемно вона бентежила душу тих митців, які самі перебували за межами дорогої Батьківщини. Навіть там їх не покидали роздуми  про долю людей, країни, майбутнє держави.  

     Серед непересічних письменників XX століття, перед ким вітчизняне літературознавство й досі залишається боржником, є ім’я Леоніда Мосендза.  За вісім місяців до смерті Л. Мосендз писав: „...Перед роками снився мені сон: був я на небі, на широкій хмарі під темним зоряним небом і ангел показував мені будинки. А в одному була вітрина велика за склом, і там стояли на чорних підставках блискучі діяманти. Бачу їх! „Це народи світу”,– сказав ангел. „А де ж Україна?” – запитав я. „Ось” – і показав на сьомий з ряду діамант. Не був він такий аж великий, як ті перед ним, але стрункий і блискучий, наче ґотична вежа... І досі пам’ятаю, досі відчуваю я той трепет”.

II.  Повідомлення теми і мети уроку.

    Сьогодні на уроці, тема якого “Втрата духовності  веде до знищення народу. Оповідання Леоніда Мосендза “Євшан-зілля”, ми  ознайомимося з життєвим і творчим шляхом письменника української діаспори Леоніда Мосендза, перегорнемо сторінки ще одного твору, назва якого “Євшан-зілля”, спробуємо збагнути суть трагедії половецького народу та розкрити головну думку оповідання.

 III.  Сприйняття  й засвоєння учнями навчального матеріалу.

1. Вступне слово вчителя.

   Леонід Мосендз – видатна постать української еміграції 20-40-х років XX ст.. Його знали не тільки в Західній Європі, а й на американському континенті. Відірваний од рідної землі, снив Україною, усе життя залишався патріотом. Упродовж кількох десятиліть його ім’я було невідоме на батьківщині, як імена багатьох видатних діячів діаспори, що нині повертаються до нас із забуття.   

 

1. Словникова робота.

    Еміграція – переселення із своєї Батьківщини в іншу країну, зумовлене соціально-економічними, політичними або релігійними причинами.

   Діаспора – (з гр. – розсіяння) – розсіяння по різних країнах народів, вигнаних за межі батьківщини завойовниками.

 

1. Ознайомлення з біографією письменника.

Учитель.

   Леонід Мосендз був людиною величезної творчої енергії, незважаючи на невиліковну хворобу, від якої  страждав ще зі студентських років. У цій особистості поєдналися поет, прозаїк, критик, педагог, учений-хімік,  перекладач, громадський діяч. Працював натхненно, до самозабуття. Тому всюди залишав глибокий слід, хоча в житті зазнав немало випробувань.

 

Учень-біограф 1.

Біографія Леоніда Мосендза бере свій початок у Могилеві-Подільському, що на Вінничині ( показує на карті). Там він народився 20 вересня 1897 року у родині службовця, який тривалий час працював економом у пана. На подільській землі минало дитинство допитливого хлопчика. Виростав він  серед чудових краєвидів Придністров’я, виховувався на місцевих казках, піснях і легендах про мужніх борців за свободу – Івана Гонту та Устима Кармалюка.

   Відомо, що серед його предків були люди різних національностей: українці,білоруси, поляки, греки і навіть італійці. Так за ним і закріпилося грецьке прізвище Мосендз. Про свій родовід знає тільки те, що  оповідає мама: “Моя мама Марія походила з родини Лясковців. Її батько був лісничим у Костополі на Волині. Бабуня –з роду Корзонів. Це старий польський рід, з якого є багато відомих осіб”. У молоді роки бабуся Леоніда Мосендза пішла за компаньйонку до якоїсь багатої шляхетської родини. З дочкою цієї сім’ї вона всюди  побувала: у Вільно, Києві, Варшаві. Багато чого побачила і навчилася, “всього того, що за тих часів треба було для шляхтянки. Одного разу влітку довелося їй побувати на Волині, “то десь у Костополі чи  десь інде близько закохалася  в лісничого царського маєтку “Хведіра”  Лясковця і вийшла за нього заміж”.  Про свої переживання бабуся згодом неохоче розповідала внукам. Адже вся родина, крім її  матері, відцуралася від неї. Ще б пак! По-перше, Лясковець був православним, по-друге, набагато старший від неї, по-третє, вдівець. На запитання, як сталося, що вийшла заміж за нього, вона, трохи помовчавши, відповіла: “Гарний був…”

Учень-біограф 2.

Коли Леоніду було 11 років, помер його батько. Після смерті батька родина змушена була розділитися: мама з молодшою сестрою Леоніда Валентиною повернулася до своєї матері у Могилів, а Леонід у жовтні 1905 року переїхав жити до тітки Анатолії, рідної сестри матері в невеличке містечко, що під Могилевом. Тітчин чоловік був учителем в народній школі. Можливо, тому після закінчення школу він вступив до Вінницької учительської семінарії.   Після закінчення семінарії Л. Мосендза було мобілізовано до російської армії – йшла Перша світова війна. Після демобілізації з армії з 1918 до 1920 року Леонід Мосендз працював учителем (з перервами) у Гнівані Вінницького повіту. Учителював вдень, а ночами брав участь у повстанських загонах, боровся проти російських окупантів.  У Гнівані над Бугом Леонід жив у будиночку при школі із матір'ю, бабусею та сестрою Валентиною. Дуже важко пережив він смерть матері і бабусі за один рік. У листі до друзів пише: “Смерть моєї матері і бабуні у мене на руках, все це обернуло мою душу досередини, „внутр", почала вона ридати, як каже Сковорода...” Далі була служба в армії УНР, робота в Міністерстві народної освіти УНР, переїзд до Луцька, арешт поляками як члена організації “Просвіта”, заслання до табору, звільнення у 1921 році, перехід кордону із Чехословаччиною. Цим закінчилася його юність. Залишивши рідну землю, митець більше ніколи не зміг до неї повернутися.

Учитель.

Опинившись у Братиславі, Леонід  одружився з чешкою Магдалиною Паланковою. А коли в них народилася дочка, назвали її Марійкою – на честь своєї матері.

   Їй, “доньці Марійці, на спомин і пригадку”, згодом батько присвятить поему “Волинський рік” і книжечку віршованих казочок “Пригоди  котика Кікі”.

    Оригінальним письменником був Леонід Мосендз. Вимушена еміграція наклала відбиток на його творчу діяльність. Як щирий патріот, він боляче преживав розлуку з рідним краєм:

…Не допусти закінчити ці дні

під непривітним чужинецьким дахом…

О, дай хоч серцем перейти мені

старим, запиленим чумацьким шляхом,

спочинуть в холодку  рясних садків,

вклонитися селу, зрадіти місту,

почути дзвонів півзабутий спів

і тупіт ніг під музику троїсту…

   Перебуваючи в еміграції, Л. Мосендз долучився до когорти  однодумців, що на теренах чужих держав (Польщі, Чехословаччини, Австрії) плекали ідеї української  незалежності й культурного розвитку. Твори цих письменників не лише вчать любити Україну, а й  навчають, як її не втратити, не зрадити.

   В останні роки життя “єдиним справжнім покликанням Леоніда Мосендза було мистецтво слова, література”.  Напередодні смерті Мосендз про це написав так: “Письменником бути, та ще в наші часи, – це щось більше, ніж пером водити по папері. Це покликання Боже. Як колись Джотто перед початком картини молився й постив, – так і тепер дух письменника мусить бути чистий, вартий тих високих слів, що комбінує на папері його вправлена рука”.

      Дружина поета, лікарка за фахом, Маґдалина Мосендз подарувала Бібліотеці  у Нью-Йорку архів свого чоловіка. До архіву долучено лист від  14.08.1989 року, в якому вона інформує НТШ про передачу творів Леоніда Мосендза. Померла у 1998 році в США під час перебування у дочки Марії.

   Перебуваючи в еміграції, Л. Мосендз долучився до когорти  однодумців, що на теренах чужих держав (Польщі, Чехословаччини, Австрії) плекали ідеї української  незалежності й культурного розвитку. Це Улас Самчук, Юрій Липа, Наталя Лівицька-Холодна, Олена Теліга, Олег Ольжич, Іван Багряний. Із творами цих письменників, які не лише вчать  любити  Україну, а й навчають як її не втратити, не зрадити, ви матимете нагоду познайомитися у старших класах.

       До подібної тематики звертається й Л. Мосендз. Зокрема у його оповіданні “Євшан-зілля” розповідається про те, що може стати причиною зникнення цілого народу. Першоосновою твору була легенда про чарівне зілля, здатне повернути людині пам’ять про її коріння.    Проте кожен письменник осмислив легенду по-своєму.

 Сьогодні, у  полоні запашного, ніжного і чарівного аромату євшан-зілля, (Учитель вішає мішечок із зіллям на дошку) я і запрошую вас здійснити ще одну мандрівку в історію.

   

Виразне читання уривка учителем або  підготовленим учнем.

“І коли Отрок, юнак-ханенко, понюхав чарівного Євшан-зілля, що приніс йому судець Оря від його батька хана Сірчана, - згадав ураз свою половецьку вітчину й утік із Орею з ворожого Києва до привільних степів”.

Учитель

   Так закінчується легенда про чарівне зілля. І так розпочинається оповідь автора про  історію самого ханенка Отрока.

1. Словесне малювання.

  Діти, а яка картина про момент зустрічі батька із сином постає перед вами? Спробуйте її словесно описати (намалювати). 

 

1. Бесіда:

1. Яким було перше враження Отрока від зустрічі зі своїм народом? Що він відчув?  Чому? ( за епізодом обряду поховання померлого батька хана Сірчана).

 

1. Що допомогло серцю Отрока знову битися степовим тактом? (Запах Євшан-зілля з калиточки).

2. Ким відчув себе хан Отрок і про що згадував перед тим, як здійснити завойовницький похід на Русь? Чому?

3. Чому золотий верх святої Софії викликав в Отрока дивне почуття? Що саме, на вашу думку, міг відчувати він?

Учитель

   І знову хапався за калитку на грудях, і запах Євшан-зілля дерся йому аж до мозку. Перший похід хана Отрока на Русь зазнав поразки. “…багато упало вояків, паде далі, а Русь стоїть, як і стояла! Самому Отрокові почала вже падати відвага, і сумнів ухопив його за серце міцними кліщами… З соромом, палкою ненавистю й ще більшою жадобою помсти повернув він у степ і знов почав думати про похід на Русь”.

   Тож, ще з більшою жорстокістю, люттю вирушав хан Отрок, ведучи свої орди і союзників удруге на Русь. Він мріяв про святу Софію, цілу Русь – нову батьківщину для його племені й роду.

   Тільки знов не витримали вороги натиску Русі, і знову мусив Отрок утікати аж до Половецького моря. А запах чарівного зілля дедалі сильніше стискав йому у грудях притьмарював думки безсилою ненавистю.

1. У чому ж було те безсилля Отрока? Що не давало половцям завоювати Русь? Хто про це говорить у творі? (Хан далекої орди Кобяк, який узяв собі за жінку руську дівчину. Він говорив про міць і силу Русі завдяки її богам).

Зачитати уривок, де порівнюються руські боги з половецькими.

1. У чому ж, на думку Отрока, була причина поразок і упадку половецького народу  й міць Русі? ( У руських богах. “Це був чорний Спас їхніх корогов, ласкава Богородиця їхніх церков, мужній архангел Михаїл з вогняним мечем… Це вони й безліч інших пророків, святителів і угодників тримали над Руссю охоронну руку, давали їй силу, витривалість, мужність і багатство!”).

2. Яке  рішення приймає Отрок? ( Перебрати бога русичів для  землі Половецької).

3. Для досягнення якої мети (цілі) він хоче це зробити? Чого очікує?  (“…дорівнятися народові руському, навіть перевищити його в силі й мужності. А зміцнівши, забрати його багатства, його храми, кам’яні палати й увесь нарід руський зробити невільником народу половецького. І буде ця  помста солодша ніж помста зброї й відплата крови…  ”.

4. Як сприйняв половецький народ рішення Отрока? Чому? ( Почувши звістку про те, що хан і вожді знайшли для народу інших богів, ніхто майже не спротивився їй. Адже інші, руські боги – сильніші і прихильніші, ніж дотеперішні. І очікували вони від них багатства, вигідного життя, а головне – перемоги без боротьби й слави без змагання.)

5.  Які уривки з твору свідчать про те, що більшість половців погодилися змінити своїх старих, обмацаних руками столітніх божків на руських – могутніх і сильних? Зачитати.

6.  Що ще змінюється на Половецькій землі? Якою була цивілізація Русі у порівнянні з Половецькою?.

7. А що ж робив хан Отрок? ( Він заспокоєно чекав, доки звикне бог руський до степової землі,” насититься в ній запахом ладану й звуками співу”. Великий хан спонукав свій народ якомога швидше переймати віру й звичаї народу руського, бо вже запах Євшан-зілля “паморочив його радістю майбутньої слави”.)

8.  Минають роки… Проходить час… Що ж відбулося за цей період на Половецькій землі? ( Вона почала забувати свої звичаї, традиції, шатра змінювалися на хороми для вождів і садиби для підданих, уже співали руських пісень, що” солодші від половецьких скиглінь”….)

9.   Отже, з роками Половецька земля повнилася достатком і спокоєм.  Та якщо пригадати, то рішення про прийняття на Половецькій землі руських богів сприйняв майже увесь нарід. Чому – майже, а не всі? ( Бо серед половецького народу була невеличка частка тих, хто цього не зробили, які забрали з  собою своїх богів і покинули рідні степи, відійшовши “ген-ген аж за море Половецьке”).

10.  Чому? Про що свідчить їхнє рішення – не погодитися?

11.   А  в цей час терпеливий і мудрий хан Отрок навіть калиточку з чарівним зіллям “заклав далеко від себе”, щоб не турбувала невчасно  душі, бо, на його думку, не настала ще та мить, коли міг він розпочати боротьбу з Руссю. Коли ж нарешті “наспіла його доба”, наповнений жадобою помсти й бою, знову прозвучав із вуст хана викрик: “На Русь!”. Як сприйняли цей клич  половці , і що приголомшило великого хана? Чому? ( Жоден половецький голос не приєднався до  вигуку хана. Вожді один по одному відвертали свої погляди від “спалахнувшого зору Отрока”. Бо, за словами молодого ханенка, минули вже часи, коли степ мусив ворогувати з Руссю, і ніколи не повернуться.)

12.  Які почуття мав би  викликати давній клич Отрока: “На Русь!”, і що відчували половці тепер? Про що це свідчить? ( Клич мав би, як роками до цього, викликати у половців жадобу помсти й здобичі. Та цього разу, крім подяки, ніякі почуття не тривожили половецьких сердець. Спокій і мир, що запанували над Половецькою землею, змусили нарід заклик битися з Руссю,” милим братом”, заради забутої слави половецького роду, вважати злочином.)

13.  Як сприйняв це Отрок? До чого він вдався? ( Хан Отрок лютував, “…кров підступила йому до серця, залила очі”. І знову  дістав чарівне зілля.  “Шарпнув він сорочку, зірвав з грудей калиточку з Євшан-зіллям, хотів дати понюхати …зухвалому юнакові, рабові руському… Але Євшан-зілля не видало жодного запаху. Було вже лише травою, звичайним сіном…”).

Учитель

   Покинувши збори, Отрок подався на південь до Половецького моря  відшукати тих, що колись не схилилися, не захотіли ані руських богів, ані миру й спокою. І знайшовши їх, “незначні рештки свого половецького народу”, далеко за морем, він знову відчув себе “як раніше, як цілий половецький нарід”, що видавав аромат Євшан-зілля, аромат степової сили й слави… “ Ті самі боги, ті ж самі пісні, звичаї й шатра. Усе, що вже вигинуло в їхніх братів на півночі… І знов ніби забутий запах Євшан-зілля діткнувся  Отрокових ніздер”.

1.   Як зустріли Отрока половці. Що він зрозумів зі слів старезного діда? ( Після покірної розповіді вигнанця про все, що сталося з їхніми братами, у відповідь було лише мовчання. Потім заговорив старезний дід про свої думки, що опанували його, коли він зі жменькою непримиримих покидав рідні степи, бо не хотів приймати чужого бога..”Боявся того, що з новим богом загубить половецьке плем’я свою стару душу. А на її місце увійде душа руська…” І зрозумів Отрок, що вся вина на нім. “,,,Давши здолати себе сумніву у власні сили і віддавши нарід у опіку чужим богам, промарнував і половецьку вдачу, й половецьку душу”.

Учитель

    Діти, незабаром ми повернемося з нашої мандрівки. А щоб вона не видалася марною, нам необхідно підсумувати нашу бесіду і зробити висновок про те, що ж утратив половецький народ, коли змінив своїх богів на руських.

( Учні називають те, що поступово, крок за кроком, втрачав половецький народ. Учитель записує на дошці. Давши ключ до розгадки, діти роблять висновок
  Душа

Устрій

    Характер

 МОва

     ЗВичаї

       Народна творчість

ВІрування

       Світогляд

       Традиції

       Ь

Учитель

  Отже, половецький народ втратив духовність. А втрата духовності веде до знищення нації. Оповідання закінчується рядками: “ …І їхав поїзд мертвих з бездушною жертвою! … Лише тяглий крик, немов викрик раненого звіра, промчав над степом… І була в нім і тривога, і гордість, і одвічна жадоба відплати!”.

   Тож  давайте, діти, визначимо головну думку твору, тобто його ідею.

 

1. Підсумкова гра. ( якщо залишиться час).

“Кубування” ( на гранях кубика записані завдання. Учні по черзі кидають кубик, усно відповідають на питання).

*  У чому була сила хана Отрока, коли він уперше пішов на Русь? Аргументуйте відповідь, спираючись на текст.

*  Який шлях обрав для свого народу Отрок? Чи не передчував він хибність своїх дій?

*  У чому бачив міць Руської землі молодий хан? Як він собі це пояснював?

*  Чому так легко погодився половецький народ перейняти чужу культуру? Які були для цього передумови?

*  Чому ніхто з вождів не підтримав хана Отрока у прагненні завоювати Русь?

*  Прокоментуйте вислів “Не було ніякого сумніву - вся вина на нім!”.

*  Що втратив половецький народ?

Бесіда (співвіднести з сучасністю)

• Що символізує  євшан-зілля в оповіданні Леоніда Мосендза?  

• Чи потрібне євшан-зілля українцям?

• Що є для нас ліками від втрати духовності?

• Що є для нас євшан-зіллям? Що може повернути з далекого краю в отчий ?

IV. Рефлексивно-оцінювальний етап

Інтерактивний метод “Мікрофон”

Чого навчив мене твір Л. Моседза “Євшан-зілля”.

У. Висновок учителя.

   Оповідання Л. Мосендза  “Євшан-зілля” – це звернення до сучасної України, до її синів і дочок, які  занедбали свій рідний край.  Автор наводить нас на роздуми про те, що навіть маленький народ може вистояти під тиском сильного супротивника, якщо вміє свято берегти пам’ять предків і свою духовність.

   Але здолати цілу націю можна і без насильства, коли вона перестає бути нацією. Пригадайте остороги половецького мудреця: ”Ні, не самого нового бога  боявся він. Боявся того, що з новим богом загубить половецьке плем’я свою стару душу. А на її місце увійде душа руського народу…”

   Поема “Євшан-зілля” М. Вороного звучить як заклик до  сучасників шукати самих себе, вірш Олександра Олеся – як жалі за втраченим, а оповідання Л. Мосендза – як притча-застереження для прийдешніх поколінь. Чому – поміркуймо, пошукаймо відповідей – кожен для себе.

  УІ. Домашнє завдання.

   Написати розгорнуте міркування «“Євшан-зілля” Л. Мосендза – застереження українському народові».