ОПРИШКІВСЬКА ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ ШКОЛА I-III СТУПЕНІВ
ПРЕЗЕНТАЦІЯ ПРОЕКТУ
“Людина з великої літери”
ВІРТУАЛЬНА ПОДОРОЖ
життєвими і творчими шляхами
О.П.ДОВЖЕНКА
Його стрічка «Земля» – у списку 12 кращих фільмів усесвітньої історії кіно. Його ювілеї під егідою ЮНЕСКО відзначають у всьому світі.
І це не голлівудський режисер, а видатний український митець. 120 років тому на світ з’явився поет у кіно, живописець у літературі Олександр Довженко.
Наприкінці Другої світової війни, навесні 1945 року, Україна ввійшла до засновників ООН. На установчій конференції у Сан-Франциско виступив всесвітньо відомий американський актор і режисер Чарлі Чаплін. Він знайшов для нашого земляка такі слова: «Слов’янство поки що дало світові в кінематографі одного великого митця, мислителя і поета – Олександра Довженка».
Він відкривав шлях новому кіномистецтву не лише на рідній землі, а й за її межами. Фільми Олександра Довженка «Звенигора», «Арсенал», «Земля» з шаленим успіхом демонструвалися в Англії, Голландії, Бельгії, Франції, Південній Америці, Канаді, США, Греції, Туреччині тощо.
У 1958 році на підсумковому кінофестивалі Всесвітньої виставки в Брюсселі серед 12 найкращих фільмів «усіх часів і народів» було названо його «Землю». І донині ця стрічка вражає дивовижною мистецькою досконалістю, вона не втратила своєї естетичної сили. Парадокс, але схоже на те, що чим далі ми віддалятимемося від часу створення «Землі», тим з більш притягальною енергією цей кіношедевр впливає на нас.
Попри таке всесвітнє визнання, доля режисера склалася трагічно. Він зазнав великих гонінь і переслідувань. Всесвітня слава не принесла добра і не стала запорукою спокійної праці. Фізичні та духовні переживання підривали здоров’я митця. Він прожив усього 62 роки. Більшість його сценаріїв так і залишились незатребуваними. Але режисер вірив у майбутнє.
– Людина народжується для щастя й радості, і бореться вона, і діє в ім’я щастя, – писав у своєму щоденнику Олександр Довженко.
СЛАЙД – 1
ЛЮДИНА З ВЕЛИКОЇ ЛІТЕРИ
1. Юнацький зір і сивина пророка,
Сльози і сонця незбагненний сплав.
Як небеса, над лісом людських справ
Світилася його душа глибока.
2. Олександр Петрович Довженко! Кому не відоме це славне ім’я сьогодні. Письменник і кінорежисер, публіцист і політик, великий патріот народу, син свого часу.
Ми запрошуємо вас у віртуальну подорож життєвими і творчими шляхами “Людини з великої літери”
СЛАЙД – 2
ДЕРЕВО РОДУ
1. 10 вересня 1894 року в багатодітній селянській родині на хуторі В’юнище Сосницького повіту Чернігівської губернії народився Олександр Довженко. Дослідники всановили цікавий факт: предки письменника – чумаки із Полтавщини, які оселилися в Сосниці в середині XVIII ст. Перший із Довженків, про якого відомо з документів – Карпо, народився на початку 1760-х років. Його син Григорій – 1786 року народження. Далі родовідне дерево має такий вигляд: прадід Олександра Довженка – Тарас народився у 1812 році, був особою популярною і авторитетною в Сосниці. У нього була хата, садок, з десятину землі. Дід дуже любив господарство, худобу, землю. Він усе “збирався добре жить”, але так і помер у старій свиті. Мав двох синів – Самійла і Семена.
2. Семен – дід Олександра Петровича – колишній чумак, чесний і незлобливий. “Більш за все на світі дід любив сонце. Він прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись в холодок. Так під сонцем, коло яблуні, він помер… Був схожий на Бога”. Для малога Сашка дід Семен був світом народної мудрості й життєвого досвіду, оптимізму, доброзичливості.
СЛАЙД – 3
БАТЬКО І МАТИ
1. Учителем життя для Олександра Довженка, крім діда Семена, був і батько – Петро Семенович. Мав славу в Сосниці працьовитої і доброї людини, хоча зовні був суворий.
“Багато я бачив гарних людей, а таких, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі. Тільки в очах чомусь завжди було повно смутку… Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив… З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіячів – він годився на все.”
Для Довженка батько – взірець високої народної моралі, еталон духовної краси, вершина людяності і простоти, ідеал справжньої доброї людини – людини-трудівника, правдолюба, сім’янина, мрійника. Це Довженків ідеал. Постать батька життєва і правдива.
2. Мати, Одарка Єрмолаївна, за дівочих літ Цигипа, делікатна в поводженні, тонка цінителька й шанувальниця краси, невсипуща робітниця коло землі, була гідною парою вродливому Петрові Довженку.
“Нічого в світа так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає із землі всяка рослиночка, ото мені радість…” У цьому коротенькому монолозі матері Довженка – її сітогляд, натура, її благородна місія невтомної селянки, що покликана прикрашати землю дітьми і квітами.
3. “Основна риса характеру нашої сім’ї – насміхатись над усім. Ми сміялись у добрі і горі, сміялись над владою, над Богом і чортом. Проте сліз нам випало набагато більше, ніж сміху. Далекі літа дитячі виринають з тьми часу. Багато, як подумаю, було в житті моєї родини важкого й страшного. Багато смертей, плачу, прокльонів. Багато бійки, пияцтва, темноти і зла. Всі були нещасливі, кожен по-своєму: і прадід, і дід, і батько, і мати, і брати…”.
СЛАЙД – 4.
ДИТИНСТВО
1. У 1903 році батько віддав Сашка до Сосницької початкової школи. Щоб знайти гроші на подальшу освіту сина, батько продав одну з семи десятин землі, якими володіла родина. Навчання хлопчикові давалося легко – він був відмінником. Багато читав, та так, що мати часами лаяла. Загалом Сашко зростав мрійливим. Пристрасті до чогось одного не мав, але йому здавалося, що він може все, тож мрії у виборі майбутньої професії літали у сфері архутектури, живопису, далекого плавання, розведення риб і учителювання.
СЛАЙД – 5.
ЮНІ РОКИ
1. З 1911 по 1914 рік Одександр Довженко навчався у Глухівькому вчительському інституті (нині це Гліхівський національний педагогічний університет імені О. Довженка), але не тому, що хотів стати вчителем, а тому, що мав право складати туди іспити, та й стипендія там була 120 карбованців. Тут він був наймолодшим серед студентів. В інституті вперше знайомиться з українськими книжками, які читали він і товариші потай від педагогів. По закінченні Довженка було спрямовано вчителювати до Житомирської вищої початкової школи, де, за браком вчителів, він викладає природознавство, фізику, географію, історію та гімнастику.
СЛАЙД – 6.
1920-ті роки
1. У 1920-ті роки Довженка призначають завідувачем Житомирською партійною школою, але незабаром він потрапляє в полон, де його показово розстрілюють холостими патронами, обіцяючи наступного разу справжній розстріл.
З 1921 по 1923 рік письменник перебував на дипломатичній роботі у Польщі, Франції, Німеччині. Залишатися за кордоном він мав змогу, але навіть не припускав такої думки, бо не міг жити без України.
2. Влітку 1923 року Олександр Петрович був відкликаний на батьківщину. Поселяється в Харкові, тодішній столиці України. У цей час він тісно спілкується із об’єднанням “Гарт”, після розпаду якого співпрацює з літературним угрупуванням ВАПЛІТЕ.
З часом Довженко пробивається до кіно. Не маючи ні досвіду, ні освіти в новій області, він почав працювати на Одеській кінофабриці як стажист. Уже тоді, так би мовити, письменник “захворів” кінематографом.
СЛАЙД – 7.
РОЗКВІТ І КІНЕЦЬ КАР’ЄРИ
1. Олександр Довженко вперше заявив про себе як цікавий і самобутній майстер після зйомки картини “Звенигора” у 1928 році, де він у незвичайній манері з’єднав епос, сатиру і лірику.
Етапними роботами стали фільми “Земля” (1930р.), ”Аероград” (1935р.), ”Щорс” (1939 р.). Остання картина була знята за прямою вказівкою Сталіна.
У 1934 році Довженко залишає Україну і переїздить до Москви, побоючись хвилі репресій. У роки Великої Вітчизняної війни зняв кілька документальних фільмів. Написаний у 1943 році сценарій до фільму “Україна в огні” після обговорення в Політбюро ЦК, отримав негативну оцінку і заборону зйомки.
2. Поетична картина “Життя в цвіту”, яку Олександр Петрович задумав ще в 1944 була перероблена у фільм “Мічурін”. Фільм нескінченно змінювався. По ходу його зйомки режисер Довженко переніс інфаркт.
Ще сумніша доля останньої роботи, фільму “Прощавай, Америко!”. Автор багато разів переробляв і перемонтовував картину. Але, коли фільм був майже готовий, режисер отримав розпорядження з Кремля: “Припинити зйомки.” Фільм так і залишився незавершеним. “Прощай, Америко!” пролежав в архіві 46 років, і тільки в 1995 потрапив на екран.
СЛАЙД – 8.
1. Перед війною Довженка прийняли до Спілки письменників, призначили художнім керівником Київської кіностудії. Тут він, як раніше біля Одеської, посадив яблуневий сад. З початком війни Одександ Петрович був евакуйований до Ашхабада. Але митець рвався на фронт, і з лютого 1942 року вже був військовим кореспондентом на передовій. Довженко зняв документальний фільм “Битва за нашу Радянську Україну”. Водночас вів записи у “Щоденнику”, окремі уривки якого і сьогодні читаються з величезним інтересом. Саме тут відтворено болісні переживання, роздуми, спостереження письменника, незрадливу любов до України.
2. У 1941 -1943 роках Довженко пише сценарій фільму “Україна в огні”, деякі уривки якого з’являлися у пресі восени 1943 –го. Як наслідок, автора звинувачують, пропонують переписати сценарій. Сталін, ображений на критику Довженка саме у той час, коли радянська армія виганяє ворога, не зміг простити цього письменнику. Режисера звільняють із посади художнього керівника Київської кіностудії, викреслюють зі складу комітету присудження Сталінської премії, а також зі списків майбутньої Художньої ради.
У січні 1945, згадуючи ці тяжкі для нього часи, Довженко запише у своєму “Щоденнику”:
3. “Сьогодні роковини моєї смерті. 31 січня 1944 мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і окривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу і поталу на всіх зборищах. Все, що було злого, мстивого, недоброго – все топтало і поганило мене. Мене вбила ненависть великих якраз у момент їхньої малості…”
4. З того дня і аж до самої смерті Довженко приречений був жити і працювати тільки в Москві, без права повернення на Україну. У 1946 влада відібрала в Довженка київську квартиру.
5. “Кара, яку придумали мені – жорстокіша за розстріл.”
СЛАЙД – 9.
“ЧУЄШ, БРАТЕ МІЙ?”
1. “Якщо вибирати між красою і правдою – я вибираю красу. У ній більше глибокої істини, ніж в одній лише голій правді, істини в те, що прекрасно.”
2. Та скільки разів життя спростовуватиме це естетичне кредо художника. Здавалось би, чого йому бракувало в житті? Слави? Була – всесвітня. Пошани, нагород, премій, - і це було. Навіть любов вождя на пору злету його таланту, теж була. Та з часом Довженко напише:
3. “Все життя моє я мріяв зробити щось велике, надзвичайно потрібне і радісне для людей, і не зробив. Життя минає…”
4. Усе життя він існував між красою і правдою.
СЛАЙД – 10.
“ ПРОЩАЙ, УКРАЇНО, ПРОЩАЙ, ДОРОГА МОЯ УКРАЇНО_МАТИ…“
1. “В усіх моїх творах є сцени прощання. Я ніби віщував собі неволю. Прощай, Україно. Прощай, рідна, дорога моя земля-мати. Я скоро помру в Москві, так і не побачивши тебе. Перед смертю я попрошу Сталіна, аби перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце, і хоч його відвезли в рідну землю, у Київ, і десь закопали на твоєму лоні, під твоїм ннебом, десь над Дніпром на горі. Прийми його. Воно тобі весь вік молилось, не проклинаючи ні однієї із чужих земель”.
2. З туги за рідним краєм народився шедевр автобіографічної прози – повість “Зачарована Десна” (1995р.). Її надрукують у журналі “Дніпро”, але сценарію до неї Довженко не створить.
В останні роки Олександр Петрович був зайнятий педагогічною роботою. Продовжував працювати над сценаріями. Він мріяв повернутися на батьківщину, планував зняти там разом із Київською кіностудією фільм “Поема про море” (історія будівництва Каховської ГЕС).
3. До останніх днів Довженко жив творчо, повноцінно, власноручно робив ескізи до фільму. Незважаючи на хворе серце, він відмовлявся лягати в лікарню. Але “добро” від влади на зйомку картини “Поема про море”, над якою працював 5 років, так і не отримав. Та й фільм не зняв, не встиг…
25 листопада 1956 року об 11 годині вечора Олександр Петрович Довженко помер.
СЛАЙД – 11.
“ВІН ЛИШИВСЯ, ЯК ДЕРЕВО, ЯКЕ ВІЧНО ЦВІТЕ, ВІЧНО ПЛОДОНОСИТЬ…”
1. Ховали Олександра Петровича за державний кошт, оскільки грошей на його рахунку в ощадбанку було тільки 32 рублі. Дружина Юлія Солнцева двічі телефонувала в Україну Миколі Бажану, щоб допоміг перевезти і поховати тіло Довженка на батьківщині, як той заповідав, але щоразу відповідали: “Немає вдома”. А потім було ще кілька дзвінків і прохання передзвонити, та відповіді не було.
Траурна церемонія відбулася в Будинку літераторів. Біля труни сиділа сестра Поліна, дружина Юлія Солнцева стояла поруч. З України на похорон приїхала група письменників, проте Бажана не було. Друг Довженка Іван Козловський співав “Мені однаково чи буду я жить в Україн, чи ні” та ”Чуєш, брате мій?” Грав на скрипці Леонід Коган.
Минко привіз сніп жита, землю та яблука, і все це поклали біля ніг Олександра Петровича. Козловський грудочку землі вкинув до могили, промовивши: ”Земля, по якій твої ноги ходили, нині теплом тебе приймає”. Поховали Олександра Петровича Довженка на Новодівичому цвинтарі.
СЛАЙД – 12.
ВШАНУВАННЯ ПАМ’ЯТІ О. ДОВЖЕНКА
1. Вшанування пам’яті Олександра Довженка в Україні є на вкрай низькому рівні. Те, що зроблене, - в основному за часів радянської влади.
Багато зі своїх сценаріїв він не встиг реалізувати. Його дружина, режисер Юлія Солнцева, вже після смерті Олександра Петровича зняла стрічки “Поема про море”, ”Повість полум’яних літ”, ”Зачарована Десна”.
2. З 1957 року Київська кіностудія носить ім’я Олександра Довженка, там діє музей, і щороку квітне яблуневий сад, посаджений руками митця.
3. У 1960 році у Сосниці, у батьківській хаті створено музей класика кінематографу – Олександра Петровича Довженка.
4. У цьому ж році на будівлі Київської кіностудії художніх фільмів та на будинку №10 по вул. Карла Лібкнехта відкриті меморіальні дошки.
5. У 1964 році на території Київської кіностудії встановлено погруддя Довженка.
6. У 1972 році затверджена Золота медаль імені О.П. Довженка “За кращий військово-патріотичний фільм”.
7. Вшанування пам’яті Олександра Довженка в Україні є на вкрай низькому рівні. Те, що зроблене, - в основному за часів радянської влади.
Багато зі своїх сценаріїв він не встиг реалізувати. Його дружина, режисер Юлія Солнцева, вже після смерті Олександра Петровича зняла стрічки “Поема про море”, ”Повість полум’яних літ”, ”Зачарована Десна”.
8. У Сосниці, починаючи з 2004, коли відзначалася 110 річниця з дня народження Довженка, проводиться Всеукраїнський молодіжний кінофестиваль “На хвмилях зачарованої Десни”. Урочисте відкриття фестивалю відбулося в садибі-музеї митця.
9. З 5 липня 2004 року Національний банк України ввів у обіг ювілейну монету номіналом 2 гривні, присвячену 110 річниці з дня народження Довженка. Один із банків у м. Києві планує відкрити пам’ятник письменнику до наступного ювілею.
10. У 2006 році “Національний центр Олександра Довженка” завершив роботу над виданням фільмів кінорежисера у форматі DVD, але це унікальне видання розповсюджене лише в консульствах та посольствах як подарунок.
11. У лютому 2011 року один із кінотеатрів Києва влаштував показ фільмів О. Довженка. Варто зауважити, що на замовлення українського Міністерства культури, суттєво поліпшено якість зображення кінострічок.
СЛАЙД – 13.
ТАК ХТО Ж ПРИХИСТИТЬ СЕРЦЕ ДОВЖЕНКА?!
1. Але, на жаль, більше як півсторіччя минуло з часу поховання Довженка, а його заповітні слова так і залишаються не почутими. З різних причин не сталося так, як заповідав Олександр Петрович. Ні тоді, ні потім, ні тепер. Не поховане в рідному краї не лише серце письменника. На очах відбувається найстрашніше: вмирає і пам’ять про нього. Бо чому ж тоді лишається занедбаною, сиротинською московська могила? Чому ми стаємо жахливо байдужими до власної національної гідності? До нашої культури? До нашої історії?
2. Коли у 1994 році відзначали 100-річчя з дня народження Довженка, питання про перепоховання порушував український письменник Микола Вінграновський. І хоча у 2006 році указом Президента було започатковано програму дій щодо вшанування пам’яті митця, але Україна так і не вийшла з якимись реальними пропозиціями до Росії. Сосниця почала домагатися, щоб перепоховали в них, Спілка – поховати в саду на Київській кіностудії. Але ж сам Довженко заповідав хоча б серце його поховати на схилах Дніпра. Недарма ж він уявляв себе пророком, як Шевченко. Для цього є гарне місце біля Лаври. Але, як бачимо, згоди так і не дійшли. Скінчилося все дуже “по-українськи”. Тож драма Довженка триває. Півсторіччя лежить він на Новодівичому цвинтарі, озиваючись до нас рядками свого заповіту: 3. .”Богом прошу, візьміть мене додому, до рідної Десни, до рідної хати, до рідного слова, до рідних тополь і вишень, якщо не тіло моє, то хоча б моє багатостраждальне серце…”
4. Неодноразово українська преса на своїх сторінках друкувала роздуми-реквієми про долю місця упокоєння Олександра Петровича Довженка, неодноразово зверталася до влади, гостро піднімаючи питання про жахливий стан могили, неодноразово виступала на захист пам’яті про видатного кінорежисера, сценариста, письменника, сина свого українського народу, але, мабуть, владцям ніколи дбати про чиюсь пам’ять… Тож нехай хоча б яблуні на кіностудії щовесни буяють рожевим цвітом, а восени стиглими плодами нагадують нам про славного Довженка, який віддав Україні серце і душу. І хай буде риторичним питання:”Так хто ж прихистить серце Олександра Петровича Довженка?!”
СЛАЙД – 14.
СОСНИЦЬКИЙ ЛІТЕРАТУРНО-МЕМОРІАЛЬНИЙ МУЗЕЙ О, ДОВЖЕНКА
1. Наступного уроку ми запрошуємо вас на заочну екскурсію до Сосницького літературно-меморіального музею Олександра Довженка.
