(сценарій вечора, присвяченого пам’яті Раїси Кириченко)
Я – козачка твоя, Україно!
(вечір-портрет Р.Кириченко)
МЕТА Ознайомити учнів із життям та творчістю
Раїси Кириченко.
(Святково прикрашена зала. На стенді „І линуть звуки чарівні” розміщені: портрет Р. Кириченко, література, світлини, що розповідають та ілюструють життя і творчість співачки, записи пісень)
Учитель: Доброго дня, шановні гості. Сьогодні ми зібралися, щоб перегорнути сторінки життя великої людини, яке насичене цікавими епізодами, мудрістю, красою, повне любові. Ім’я народної артистки України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, Героя України, кавалера трьох орденів княгині Ольги Раїси Кириченко добре відоме у нас і у світі саме завдяки її особливій виконавській манері.
(На екрані з’являються краєвиди Полтавщини, звучить музика)
Ведучий 1. Який співучий і талановитий наш Полтавський край! Тож, шановні друзі, запрошуємо вас полинути думками в чудесний куточок, маленьке тихе село у Глобинському районі, яке купається у зелені струнких тополь, де тихі травневі ночі пливуть на крилах солов’їних пісень, де вранці на замріяному плесі ставка вмивається джерельною водою біле латаття, де у привільному степу п’янієш раптом від дивних пахощів різнотрав’я. Саме тут, у Корещині, загорілася ще одна яскрава зірочка славної когорти талантів нашої Полтавщини.
Ведучий 2. 1943 рік… Глобинщиною котяться важкі колеса війни. В її нищівному полум’ї догоряють останні хати села Корещина. Тиша. Лише на згарищах потріскують чорні самотні залишки людського житла… Із єдиного, не обгорілого закутка, немов залишеного Богом для відродження життя на зраненій землі, прорізався голосний крик новонародженого. На землі вперше прозвучав голос, перед яким схилятимуться мільйони найвибагливіших слухачів усього світу, який у кожен куточок планети понесе вісточку про Україну, розповідаючи піснею про радощі і тривоги багатостраждального українського народу.
На осіннє свято Покрови Матінки Божої народилася дівчинка. Четверта дитина в сім`ї, перша донечка в родині фронтовика Панаса Коржа та його дружини Марії.
Спалені хати, розруха і нестатки. А дівчинку назвали Раєю. Перший склад імені Ра – від сонця і радості. І так на все життя їй доля наказ дала – дарувати людям радість.
Маленька Рая… « Уперше згадую себе дуже маленькою, десь у 50-х роках. Тато повернувся з війни під осінь 1945- го року. Не було мені ще й трьох років. Пригадую його жорстку колючу щоку, - мабуть, він хотів поцілувати донечку, яку не бачив від народження. Він простяг мені маленьку ляльку у брилику з квіточками. На все моє дитинство припала до душі оця єдина справжня лялька. Решту мама шила з ганчірок. У родині серед братиків я – одна сестричка. У них були свої, хлопчачі іграшки, а у мене – лялька, тож між собою ми ніколи не сварилися.
Сім`я наша була величенька – мама, батько, чотири брати: Олександр, Євген, Микола, Володимир та я… Тато з мамою жили дружно, були гарною парою, удвох журилися, співали і танцювали, то ж було кого послухати і у кого навчитися добра».
Ведучий 1. Росла Рая як і всі селянські діти повоєнних років. Змалечку трудилась, носила татові обіди. Черствий окраєць хліба з часником для неї був найсолодшим сніданком. Любила поле, де батько орав ниву, сіяв хліб, де слухала спів жайворонка під високим небом. А мама в’язала снопи.
Рая вміла все: копати, сапати, пасти, косити, доїти і завжди, скільки себе пам’ятала, любила співати. Голос її лунав у полі, на городі, біля телят чи корів, гусей. Тато, повернувшись із фронту, привіз додому гармошку. Ще маленькою брала її, вилазила на вишню – грала і співала голосно, щоб було чути на все село.
Першу співочу практику Раїса Кириченко пройшла у Землянківській школі, в громадському житті якої приймала активну участь.
Маленька Рая «Я була щаслива. Щаслива, що пісня так вільно ллється із моїх грудей, що так слухають її, так аплодують. Вже тоді твердо вірила, що стану співачкою.
Не знаю, звідкіля ця мрія взялася у сільської дівчинки, яка, крім села, ще ніде не була і нічого не бачила. Але скільки пам’ятаю, у мріях уявляла себе артисткою».
Ведучий 2. Здавалося, цьому голосу було затісно в шкільних стінах, він виривався на волю, на широкий простір. Уже почала їздити з концертами по селах, виступала в клубах, і завжди за кулісами з нетерпінням чекала, доки оголосять: “А тепер перед вами виступить Раїса Корж”. І всі шепотітимуть: “О, яка вродлива! А голос!” Першою її піснею була російська “Вижу чудное приволье”. Голос високий-високий і тоненький. Людям подобалося, бо чула схвальні слова: “Таке мале, а таке голосисте”.
Було Раїсі Опанасівні 14 років, коли перша втрата з поминальною вечерею і свічками увійшла в їхню хату: загинув на останньому році службі в армії старший брат Сашко.
Рая (14 років) «Здається, то було перше в селі після війни таке лихо, коли на службі загинув молодий хлопець. Люди вже відплакали всі похоронки, почали загоюватися рани війни... Тужило за братом усе село, наша похоронка нагадала і вдовам, і сиротам їхні недавні сльози.
Увечері свічки горіли в хаті, а люди проходили так титхо, що й пломінець вогню не ворушився.
-Раєчко, - казали мені, - ти так схожа на Шурика… Житимеш тепер і за нього.
Та недарма кажуть, що одна біда не ходить… У 1962 році – нова трагедія: не стало батька. І ні з ким горе розділити: найстарший, Євген, служив у армії в Москві,встиг на похорон, а Коля –аж у Німеччині, так і не зміг попрощатися з батьком …».
Ведучий 3.Перші трудові університети пройшла Рая, після закінчення 7 класів Землянківської школи, на фермі. Порала теляток, доїла корів. Маленькими дитячими рученятами тричі на день видоювала по 12-14 корів. І співала. А дитяча віра, шо неодмінно співатиме на справжній великій сцені, міцніла.
О юносте! Пора першої, уже свідомої закоханості в пісню, і перше кохання, і зустрічі, і чекання чогось нового, незвичайного.
Тож, коли починалася вона як співачка? Може, тоді, коли мати, співаючи над колискою, взяла її на руки й Рая відчула теплі долоні неньки? А може, тоді, коли вона школяркою вперше у шкільному хорі заспівала "Шумлять верби в кінці греблі, що я насадила".
Та співоча душа рвалася до вершин. І тут доля щиро усміхнулася Раїсі.
Красива, ставна, дівчина привернула увагу професійного музиканта Павла Оченаша на святі пісні у с. В.-Кринки. Керівник народного хору Кременчуцького автомобільного заводу КрАЗ Павло Федорович запросив її працювати у колективі. Це стало для Раї Корж відправною точкою у світ мистецтва. Це була перша співоча школа, перші сходинки до слави.
У чому її сила як співачки, і власне, хто ж вона, Раїса Кириченко?
Ведучий 3. Справжня творча робота почалася після зустрічі з баяністом Миколою Кириченком у Полтавській філармонії, куди співачка була запрошена на роботу.
РАЯ (19 р.)
«З Миколою я познайомилася, коли приїхала на прослуховування в Полтавську філармонію: він супроводжував мій спів грою на баяні. Молодий, красивий, з розкішним кучерявим чубом. Мені зразу сподобалося, як він грав. У Кременчуці баяністами працювали вже немолоді чоловіки, а тут раптом – що вродливий, що грає:заслухаєшся, задивишся.
Хіба думали ми, що пісня й баян поєднають нас назавжди... Цілий рік ми зустрічалися. Разом на репетиціях і концертах, вечорами він запрошував мене то в кіно, то в музей, або просто погуляти. Невдовзі ми побралися. 15 грудня 1963 року відбулося наше весілля.»
Ведучий 1. Їхнє світле і чисте кохання освятило пісню. Пізніше Раїса Кириченко працювала у народному хорі “Льонок”, яким керував знаменитий композитор Анатолій Пашкевич. Саме пісні цього геніального музиканта у виконанні Раїси Опанасівни увійшли в національну пісенну скарбницю –“Степом, степом” на слова Миколи Негоди; “Синові”, “Тиша і грім” на вірші Василя Симоненка; “Моя Волинь”, “А мати ходить на курган” Дмитра Луценка.
Невдовзі А. Пашкевича перевели керівником Черкаського народного хору, і через рік він запросив Раїсу та Миколу в Черкаси. Незважаючи на приховану неприязнь та заздрість хористів, Кириченко стала провідною солісткою. Працювала, не покладаючи рук, одержала звання заслуженої (1973), потім народної артистки України (1979). Разом із Миколою підготували чимало програм . Так у нелегкій, але радісній праці приходило визнання. При Черкаській філармонії Кириченко створює спочатку гурт “Калина”, потім “Росава”, у яких виступає солісткою.
З Черкаським хором об’їздила всю Україну, Середню Азію. У складі різних делегацій гастролювала в Європі (Німеччина, Польща, Болгарія), Америці, Канаді. Там зрозуміла дивовижну властивість – навіть не знаючи мови, кожна людина будь-якої національності розуміє її.
Ведучий 2. Множилася слава співачки, унікальний голос Раїси Кириченко завойовував світ. На концертах Черкаського хору її сольні номери перетворювалися на міні-концерти, їй писали захоплюючі листи, її любили.
Звісно, з такою безмежною славою співачці тісно стало у колективі, були невдоволені, тож коли у 1987 році з ансамблем “Росава” приїхала на концерти до Полтави й одержала запрошення від тодішнього секретаря обкому партії Федора Моргуна переїхати на свою батьківщину – не вагалася. Тут, у Полтаві, створила ансамбль “Чураївна”, з яким за рік об’їздила мало не всю Полтавщину.
Підвищуючи свій музичний рівень, навчалась у Харківському інституті мистецтв імені І. Котляревського на диригентсько-хоровому факультеті.
Коли Україна стала незалежною, відчула необхідність відтворити духовність, завжди притаманну українському народу, національне мистецтво, рідну мову. Писала: “Нас, українців, у державі більшість, ми титульна нація, тож і повинні державною мовою мати рідну. Щодо цього не мають виникати жодні питання. Так дано Богом. І не наша вина, що її часто забороняли, упосліджували, відкидали на периферію життя”. І зазвучали на весь світ пісні: “Звучи, рідна мово”,“Маруся Чураївна”. З ансамблем “Чураївна” створила програму “Пісні Марусі Чурай” для українського телебачення. Ця програма мала неабиякий успіх.
З вересня 1994 р. співачка працювала викладачем відділу співу Полтавського музичного училища ім. М. В. Лисенка.
Вірші - присвячені Раїсі Опанасівна Кириченко Марійки Бойко
(Виходить читець, а на екрані з цяточки висвітлюється портрет Раїси Кириченко)
Ведучий 4.
Погляньте, друзі, все у ній – краса!
Не відділити розуму від вроди…
Бувають рідко щедрі небеса,
Але благословенна нагорода…
В ясних очах і сила, і тепло,
Вустам і сміх, і співчуття відомі,
І не вінцем, а мудрістю чоло
Вже увінчала небуденна доля…
Коли б цей голос і не знав пісень,
На шану їй хотілося б співати;
Не на свята, але у будній день
Саму її – мелодією звати…
Існує книга нашого Буття,
Вона в тій книзі золота сторінка…
Не знає ні гріха, ні каяття,
Імення їй найперше – Горда Жінка!
(Марія Бойко)
Так щиро, захоплено і з любов′ю сказала про визначну українську співачку Раїсу Кириченко полтавська поетеса Марія Бойко.
ПІСНЯ «ГОРДА ЖІНКА».
Ведучий 5. Далі був важкий період у житті співачки (з листопада 1996 р. по березень 1997 р.)– її життя висіло на волосинці (тяжка хвороба нирок). Уже мало хто й вірив, що вона виживе. Від’їзд до Німеччини, довгі місяці радикального лікування… Але матусина молитва і любов до пісні повернули співачку на сцену. І, здавалося, чорні хмари розступилися, тепер знову сіятиме сонце, а неньчине крило і надалі буде надійним оберегом. Але ні. Раптово не стало мами.
РАЯ (55р.) «Важко мені про це говорити, не хотіла б знову згадувати й гнітити душу, але з життя не викинеш і нічого не зміниш: прискорила мамину смерть і моя хвороба. Я тяжко захворіла, тривалий час перебувала в Інституті урології в Києві, і все це лягло на мамину душу важким тягарем.
Як то жилося мамі без мене, коли вона знала, де я і чому, з якою страшною недугою?
Двічі вона приїздила в лікарню до мене з братом Миколою. Одного разу сказала:
- Раєчко, хоч де б ти не була, і як би тобі було важко, я завжди біля тебе. Тільки не покинь мене...
Вона вже втратила чоловіка і двох синів... У 1991році від обширного інфаркту помер найстарший Євген...
Вона боялася, що й мене не стане...
Того материнського болю до кінця ніхто ще не виміряв. І ніхто ніколи не виміряє...».
Ведучий 5. Коли Раїса Опанасівна була на лікуванні у Німеччині і якийсь час жила там після операції, що вирвала її у смерті, найбільше відчувала відсутність мами Марії Євдокимівни. Телефонувала братам, вони відповідали, що в мами все гаразд, і ті слова були для Раї найкращими ліками. Мама чекала доньку. А Раїса мріяла про зустіч із ненькою. Їй здавалося, що коли поруч буде мама, вона знову заживе, як і колись.
Може, так би воно і було, але мама захворіла: до її цукрового діабету додалося материнське хвилювання про єдину доньку. Адже про хворобу Раїси Кириченко тоді ходили різні чутки, люди ставили різні діагнози, вони доходили і до мами, а хтось просто у вічі казв їй «Твоїй Раїсі вже не жити».
Мама так переживала, що хвороба в неї загострилася. Але була настільки мужньою, що ніколи не показувала свого болю, своїх сліз людям. Тільки на самоті не могла стриматися.
Повернувшись з Німеччини, Раїса Опанасівна кілька днів прожила в Полтаві. Поруч сиділа мама, взявши за руку і міцно стиснувши її, дивилася такими глибокими й печальними, але сухими очима, бо сльози вже всі давно виплакала. Неодноразово повторювала доньці:
РАЯ (55р.) «Раєчко, потерпи, все буде добре... Все буде гаразд, тільки наберися терпіння... ти ще співатимеш, ось побачиш. Не може ж такого бути, щоб ти більше не співала... тільки потерпи... витерпи все, Раєчко.
І я терпіла. Мамині слова додавали мені сили. А в неї відбирали...».
Ведучий 5. Після найскладнішої операції, коли Раїсі здавалося, що стояла на краю, думала: або тут, або там, або житиму, або... Проте віри співачка не втрачала й закликала в душу всю свою мужність. І благала Бога, щоб дав їй можливість побачити маму.
РАЯ (55р.) «І Бог зглянувся на мою мольбу.
І я побачила маму.
Вона сиділа поряд, міцно стискаючи мою руку і благала мене набратися терпіння, щоб жити, співати, і я подумки обіцяла мамі, що все робитиму, як вона каже, аби жити, співати, бачити її очі, відчувати тепло її руки.. »
Ведучий 5. Раїсі Кириченко треба було їхати в Київ. Знову були палата в Інституті урології, операція, уколи, ліки, а мама залишилася сама. Сили неньки вичерпувалися з кожним днем... А, може, невідомими каналами перетікали вони в тіло доньки. Адже щодня, по маленькій краплинці сили й надії в Раїси Опанасівни прибували, а десь, за сотні кілометрів вони надбували у матусі.
РАЯ (55р.) « Коли я приїхала в село, мама була ще жива, але мене вже не впізнала.
Що то була за мука – сидіти поряд з найріднішою людиною і не чути її слів, не бачити усміхнених вуст, променистих очей.
На жодне моє слово вона не відгукувалась
Три дні ми відходжували її, повертали до життя, лише тоді вона заговорила.
Ось тоді й почула від неї слова про терпіння і віру в моє майбутнє, мою пісню.
Але ті слова були останні... Найріднішої у світі людини не стало....».
Ведучий 6. Тамара Іванівна, дружина поета-пісняра Дмитра Луценка, який написав для Раїси Кириченко багато чудових пісень, згадувала про те, як у яких муках народжувалася «Мамина вишня», що стала згодом популярною.
— Спершу композитор Анатолій Пашкевич задумав створити пісню на згадку про свою маму. Вона померла в ту пору, коли цвіли тюльпани. Анатолій написав музику, а Дмитро Омелянович повинен був скласти вірші про мамині тюльпани, — розповідала Тамара Іванівна. — Виконати пісню запропонували Раїсі Опанасівні. Уцілому текст їй сподобався, але вона попросила дещо в ньому змінити, щоб пісня вийшла більш проникливою. Дмитро врахував побажання. «Все одно не так», — не погоджувалася співати артистка. Чоловік мучився, переписував слова кілька разів, але Раїса Опанасівна не відступала від своїх вимог. Усе вирішив випадок. Дмитро Омелянович якось пішов на могилу матері. На ній саме доцвітала молоденька вишня, що виросла сама по собі. «Плаче тепер білим цвітом мамина вишня...» — сказав мені, повернувшись додому. І відразу зрозумів: народилася нова пісня, про мамину вишню. Зателефонував Пашкевичу, він схвалив зміни. А коли прочитав вірші Раєчці, та розридалася прямо в слухавку. Це було якраз те, чого вона чекала...
ПІСНЯ «Мамина вишня».
Ведучий 7. Минув час, Раїса Кириченко знову вийшла на сцену. З Миколою Михайловичем щоліта приїздить у рідну Корещину, живуть у тій хаті, що спорудили батьки.
РАЯ (доросла). «Згадка про нашу заквітчану хату завжди приходить до мене із неповторним і незабутнім запахом чистоти, свіжої зелені, відродження і оновлення».
Ведучий 7. Поет Дмитро Луценко (теж родом з Полтавщини, як і Раїса Кириченко) разом із композитором Анатолієм Пашкевичем написали й пісню, яка, можна сказати, вивела артистку в широкий світ. Це знаменита «Хата моя, біла хата». Вона стала першою піснею, яку артистка Черкаського народного хору Раїса Кириченко записала на республіканському радіо. Це пісня про долю самої співачки.
— Я вийшла з народу, співаю народні пісні й ніколи не відокремлювала себе від села, — говорила Раїса Панасівна в одному з інтерв’ю. — Я жила його проблемами, болями, радостями. Я прив’язана до села, не соромлюся цього, я цим пишаюся.
ПІСНЯ «Хата моя, біла хата»
Ведучий 6. Улітку 2002 р. стараннями Раїси Кириченко в селі, де вона народилася, було збудовано церкву Покрови Пресвятої Богородиці, відремонтовано сільську школу, яка отримала статус середньої (щоб дітям не доводилося ходити у старші класи в сусіднє село), відкрито дитячі ясла та дитячий майданчик, відремонтовано сільський клуб. І все те не для слави, а для того, щоб рідним, дорогим односельцям жилося краще. Цими перетвореннями у рідному селі з її участю співачка була більше задоволена, ніж іншими своїми успіхами й нагородами.
РАЯ (доросла). «Та чи не так і мусить бути? Спочатку митець іде до свого визнання, здобуває авторитет, а потім віддає борг тому селу, де народився і зробив перші кроки в царині мистецтва… Шкодую, що не змогла цього зробити, коли жила мама. Як би вона раділа! Тому вважаю, що всі нові перетворення в селі – це й пам’ять про мою матусю».
Ведучий 3:.
У березня 1998 р. співачці вручили Орден княгині Ольги ІІІ ступеня, через рік – ІІ ступеня і в березні 2001 р. – І ступеня. А в жовтні 2003 р. Указом Президента присвоєно звання Героя України з врученням ордена Держави.
А ще вона була чуйною, люблячою дружиною, співчутливою до чужого горя людиною. Ставши Героєм України, маючи світове визнання, пані Раїса ні на мить не забувала, що вона – родом із маленького села на Полтавщині, завжди залишалась простою і відкритою для всіх. За це і стала для кожного „любим сонечком”, особистою Берегинею
РАЯ (доросла). «Якось під час гастролей у Канаді нашу групу після концерту запросили в гості. Немолода жінка розповіла про хворого батька, колишнього шахтаря. Почувши про нас, він попросив дочку розшукати і запросити, щоб перед смертю востаннє почути рідну пісню. Обіцяв великі гроші, якщо ми виконаємо його прохання.
Звичайно, ні цента ми не взяли, але додому до старого завітали. Хворий не міг стримати сліз, коли ми разом співали „Реве та стогне Дніпр широкий”. Я виконала кілька творів, зокрема і пісню „Маруся Чурай”.
Хворий так зворушливо дивився на нас, ніби знову зустрів своє далеке дитинство, ступив на землю батьків.
Коли прощалися, сказав дочці: „Я вже помираю, тепер мені нічого не потрібно, віддай цим дорогим гостям усе, що залишаю”.
Повірте, взяти ми не могли й долара. Натомість я ще заспівала йому «Лебеді материнства» на прощання, щоб, як писав Василь Симоненко, востаннє прийшли до нього рідні верби і тополі, біленькі хати у вишневих садах, щоб почув материн голос».
(Звучить пісня О. Чухрая та М. Ляпаненка „Любове ніжна моя”).або «Лебеді материнства»
Ведучий 4. Усією душею вболівала Раїса Кириченко за українське село, колиску нашої духовності, відчуваючи зв’язок – буде село, буде й пісня, обряд, ритуал, якщо шанувати та підтримувати селянина за його вірність землі. Тому-то багато співала про село і маму, про буденне життя людей, їхні радощі і болі. Навіть із сучасних пісень вибирала ті, що ближче до людської душі, жила клопотами і проблемами села, звичайних людей, не рубала свого пракоріння, не забувала маминої науки: “Ніколи не співай пісень, які ні про що. Вибирай ті, що западуть у людську душу. Інакше співатимеш задарма”. Раїса так і робила, відчуваючи за собою підтримку мами та відповідальність перед своєю великою родиною.
(Відеофрагмент «Інтерв’ю з односельчанами». Піс-
ня «Лишаймося собою». На екрані фото Р. Кириченко в червоному
платті)
Ведучий 6. Після її концертів люди виходили із залу благороднішими, щедрішими і чистішими, бо її пісня – то пісня душі, щирого серця і безмежної людської любові, її голос - то голос і образ усієї України. Він то гордий, величавий, широкий, як безмежні простори рідної землі, то тихий і ніжний, як материнська колискова пісня, то раптом веселий і грайливий, як спів чарівної козачки.
(Звучить пісня « Я козачка твоя», сл. Н. Галковсь-
кої, муз. М. Збарацького)
Ведучий 7.
Кожен час народжував свій голос,
Сильний, гордий, мудрий і ясний.
Щоб байдужих не було навколо,
Голос твій сміявся і дзвенів.
Народитись з піснею нелегко,
Ще складніше стати на крило,
До людей летіти, мов лелека,
Щоб добро у кожен дім прийшло.
Щирою, немов свята молитва,
Що у небо лине до Творця,
Пісня має бути ніжна й світла,
Щоб будити віру у серцях…
(М. Бойко)
(Висвітлюється портрет Р.П. Кириченко з квітами)
Ведучий 4. І коли на долю Раїси Опанасівни випало тяжке випробування – хвороба, вся Україна прагнула підтримати її і матеріально, і морально. Бо знали, що вона повинна повернутися: для багатьох її пісні – це все: і краса життя, і рідний край, і надія на подолання труднощів. І співачка була вдячна всім людям за допомогу і підтримку.
(Звучить пісня «Я вдячна всім», муз. М. Свидюка,
сл. М. Бойко. Презентація на екрані фото людей, які
допомагали Р. Кириченко під час хвороби)
Ведучий 8.
Лунає пісня на весь світ
Із України-неньки.
Всім зичить щастя й шле привіт
Раїса Кириченко.
Землі прозоре джерело, –
Цей голос кожен знає.
У чарах місто і село,
Коли вона співає.
Сидять, заслухалися всі –
Старі, дорослі, діти,
Бо голос чуть у всій красі
Потужний, соковитий.
У цьому голосі любов
Козачки молодої,
Що знову гріє серце й кров,
В душі цвітуть левкої.
І жити хочеться й кохать
У цім нелегкім світі.
(М. Руско)
(Звучить 1-й куплет пісні «Над моєю долею»,
сл. В. Крищенка, муз. Л. Нечипорука.)
Ведучий 1. В українській міфології існує повір′я. Коли дитина народжується, богиня Пряля починає прясти нитку її життя, прив’язавши її до запаленої Богом свічки – зорі. А Зірки – це ангели, які сидять на сходинках неба із запаленими свічками в руках. У кожної людини є свій ангел-охоронець, і він пильнує із зоряного царства за душею, щоб уберегти її від зла, хвороб, неприємностей.
Такий ангел був і в Раїси Кириченко, бо зумів після операції вимолить у Бога кілька років життя. Та доля невблаганна. І ота ниточка життя Раїси Опанасівни обірвалася. У жорстоку лютневу заметіль 9 лютого 2005-го до болю рано пішла в засвіти наша славна землячка.
Кажуть, Бог забирає найкращих.
Ведучий 2. Попрощатися з нею у будинок Київської Національної філармонії прийшли тисячі людей, а потім її повезуть додому – в Корещину, як вона і заповідала. Її поклали вічно спати поряд з матусею.
Друзями вірними і щирими залишились і по цей день Володимир Пащенко, Микола Ляпаненко, Олексій Чухрай, стараннями яких відкрито музей Раїси Кириченко у Полтавському державному педагогічному університеті імені В. Г. Короленка. І постають пам’ятники славетній співачці на її рідній землі.
Вона продовжує себе у багатьох тих, кого вчила співати, це і Наталочка Шинкаренко з Градизька, учні музичного класу Землянківської школи, що своїми голосочками вдячно славлять Раїсу Панасівну. Це і хор “Калинове гроно” – учасник і переможець багатьох конкурсів, концертів.
Ведучий 3. Коли людська душа відлітає за одвічну межу, вона пробиває небесний купол, і там з’являється нова зірочка, з якої на Землю ллється небесне світло, що освітлює шлях у майбутнє молодому талановитому поколінню.Такою зірочкою і стала наша землячка Наталочка Шинкаренко, для якої Раїса Опанасівна - справжній Учитель.
Ведучий 3. Микола Кириченко був надійною опорою для Раїси Опанасівни. Але доля розпорядилася так, що останні 8 років йому довелося жити одному. Коли Раїса Опанасівна померла, Микола Михайлович по-справжньому осиротів. Попри те, що було багато друзів, почувався самотньо, дітей у подружжя не було. Удруге не одружився. Хоча охочих жінок пов’язати з ним свою долю було чимало. Він витримав кілька атак листами та особистими приїздами українок, які хотіли за нього заміж. Одні вважали, що в нього багато грошей, інші прагнули реалізуватися на тлі відомого чоловіка.
Після смерті дружини так і не взяв до рук баян, на якому дуже добре грав.
Ведучий 4.
ВІРШ
Самотня зажурилася верба,
Гілля полоще в прхолодній хвилі...
І крає навпіл серденько журба:
Ніколи не повернеться вже мила.
Стежиною кохання нам не йти,
На зустріч не плекати вже надії...
Від мороку гіркої самоти
Не порятують спогади і мрії...
Для нас в Корещині співали солов’ї –
Та пісня обірвалася раптово,
Бо ти в далекіий вирій відлетіла
З якого не повернешся ніколи...
Ведучий 6. Він упорядковував архів, займався активною громадською діяльністю. Згодом дуже хотів, аби для нього та Наталочки Шинкаренко написали якусь оптимістичну пісню, в основі якої було б гасло, що життя продовжується. Але чи то не встигли, чи то не зуміли, але такої пісні не написали.
Навіть після смерті Раїси Опанасівни Микола Михайлович продовжував жити думкою про кохану дружину. Є кадри, відзняті творчою групою телерадіокомпанії «Лтава» за 4 дні до смерті Миколи Кириченка. Хто б міг подумати, що усміхнений, енергійний Микола Михайлович через кілька днів залишить цей світ?
Смерть на 71 році життя застала заслуженого артиста України в рідному селі Раїси Кириченко, Корещині, де він завжди проводив літо у батьківському будинку.
2012 року в Миколи Кириченка був інфаркт, лікарі зуміли поставити його на ноги. Але час від часу в нього траплялися напади аритмії.
Він лікувався, а останнім часом через хворе серце навіть боявся сідати за кермо. Завжди носив із собою ліки. Того фатального дня, 7 червня 2013 року, чоловік був у Корещині. Чомусь не взяв із собою пігулки, зайшов до хати і не зміг дотягнутися до ліків, – розповідає Олексій Чухрай, український композитор, давній друг родини Кириченків. Знайшов Миколу Михайловича того ж вечора сусід, який зайшов у гості.
Ведучий 7. Його поховали поруч із титулованою дружиною у Корещині Глобинського району. На поховання з’їхалося чимало рідних, прийшло багато односельців. Відспівували покійного у сільській церкві, яку побудували за сприяння Раїси Кириченко. На кладовищі, сказали слово про Миколу Михайловича: представники обласної та районної влади, люди, котрі добре знали його і у чиїй пам’яті він залишиться назавжди.
У ті хвилини соловей заливався своєю піснею як ніколи. В останню путь Миколу Михайловича Кириченка провели піснею.
Через 9 днів після смерті музиканта в аудиторії Полтавського Національного педагогічного університету ім В.Г.Короленка, відданий шанувальник талановитої родини – Гліб Кудряшов влаштував вечір пам'яті.
Звучали теплі спомини про Миколу Кириченка, звісно, під аудіовиконання Раїси Опанасівни. Він був люблячим чоловіком, доброю людиною, талановитим баяністом, народним артистом України. Саме про музичну творчість Миколи Михайловича і йшлося на вечорі пам'яті. Подружжя Кириченків завжди було взірцем кохання та самопожертви. Миколу Михайловича згадуватимуть як талановитого артиста, музиканта й патріота рідного краю. Його життєвий шлях – то зразок гідності, любові і відданості для усіх закоханих сердець.
Ведучий 1.
Уже немає серед нас Берегині української пісні, Героїні України, лауреата Шевченківської премії, повного кавалера ордена княгині Ольги, народної артистки України Раїси Кириченко.
Раїса Опанпсівна свій талант і неповторний голос воістину дістала від землі та від Бога… Голос, що проникав у серце і душу, неповторний і незабутній.
А пісні Раїси Кириченко можна змальовувати всіма барвами землі і неба. Звичайно, коли власна душа, як і душа майстрині радіє, сумує і насолоджується.
Ведучий 8. Щороку 14 жовтня Землянківська школа гостинно запрошує шанувальників творчості Р. Кириченко на пісенне свято “Голос рідної землі”.
У жовтні 2006 року в школі відкрито музей «Світлиця Р. О. Кириченко». Фонд музею винятково цінний та різноманітний. Це фотодокументи, особисті речі співачки, її концертна сукня, копії грамот, подяк. Багатий музичний фонд та відеотека. Баян, який звучав з юною Раєю Корж на сцені Корещинського клубу в далекі 50 роки.
Отака вона була, наша Раїса – справжня українка! І якби не Доля, що сказала – “зупинись”, якби не важка і затяжна хвороба та передчасна смерть, скільки хороших і всеперемагаючих пісень заспівала б вона своїм прекрасним, як поцілунок Бога, голосом.
Ведучий 5.
13 жовтня 2012р. у Полтаві, біля обласного радіо, відкрили пам’ятник Раїсі Опанасівні Кириченко.
Монумент співачці встановлено на вулиці, названій на честь народної артистки. Дійство за участі найвищого керівництва області та кількох сотень полтавців тривало більше години.
Не підвела й погода. Як пригадували шанувальники творчості Раїси Кириченко, навіть якщо у день концерту вона була дощова, з виходом на сцену співачки прояснювалося сонечко.
Скульптуру відкрили Микола Кириченко та Наталія Шинкаренко.
Фільм 1.
Микола Кириченко дуетом заспівав з ученицею Раїси Опанасівни Наталією Шинкаренко. Виконали пісні солістки полтавської філармонії Наталія Хоменко, Олена Білокінь та концертний ансамбль філармонії. Вручили нагороди усім причетним до встановлення пам’ятника співачці. Наприкінці квіти до монумента поклали усі бажаючі.
Фільм 2.
У вічності згорнулися «два крила»
Ведучий 5.
Микола Кириченко гідний такого ж величного пам’ятника, який встановили Раїсі Опанасівні в Полтаві. Він боготворив Раїсу, вісім років непохитно й мужньо боровся за життя коханої дружини й стільки ж жив на самоті після її смерті. Летів, як говорять, на одному крилі. Пам’ятаєте пісню з їхнього репертуару «Два крила», написану для них і про них. Але тоді вони були разом, і це звучало оптимістично: «На крилах ластівка нам весну принесла. Відтоді доля у нас — два крила...» Коли не стало Раїси Опанасівни, у пісні з’явився якийсь трагізм: «Юним березнем, мудрим вереснем я до тебе, кохана, лечу». А тепер і зовсім сумно звучать слова: «Хоч осінь золота вже сивину снує, та щастя наше, що ми з тобою є»... На жаль, вони залишаться тільки в нашій пам’яті.
Мине 9 днів, мине 40. Кажуть, душі зустрічаються на тому світі. Це чудове подружжя було друзями телерадіокомпанії «Лтава». І ось тепер на знак жалоби пам’ятник Раїсі Опанасівні Кириченко поки що мовчить.
Учень 1
Поряд з Вами солов’ї мовчать.
Солов’ям нема чого додати...
Неспокійні серце і душа
З перших днів навчилися співати!
І принишкли спершу солов’ї,
Потім здивувалися сусіди...
Край зібрала у пісні свої,
Щоб оберігати і любити!
В голосі і течія Дніпра,
Гордий колос і прозоре небо.
То твоя дитина і сестра,
Україно, горнеться до тебе!
Мудрості не стане солов’ям
Небуденну оспівати долю.
Солов’ї мовчать. Лише земля
Вашу пісню слухає з любов’ю.
(На екрані з’являється портрет Раїси Кириченко, збоку горить свічка. Звучить «Реквієм» Моцарта, на його фоні звучать слова)
Ведучий 8.
Твоє життя, як сповідь, як молитва,
За Україну – матінку святу,
Крізь гострий біль, немов по лезу бритви,
Ти гордо в світ несла свою мету.
Осиротіла у Корещині хатина,
Колиска юності під променем ясним,
Та проросте з землі твоя зернина,
Щоб зашуміти колосом рясним.
Ти не пішла від нас, а перейшла у пісню,
Що недосяжних набула висот,
Душі твоїй у грудях стало тісно
Від тих духовних неземних щедрот.
То ж хай душі у Царстві Божім буде
Спокійно й світло за усі жалі,
Допоки світ існує, не забудуть люди
Тебе, Козачко-Чураївно, на Землі!
Ведучий 1.
Сьогодні мікрофон сумує на самоті. Стоїть у глибокій зажурі. Не доторкнеться більше до нього рука Берегині, мужньої жінки.
Розцвіте весною материнка,
Заспівають знову солов’ї.
Наче лебідь, пропливла та жінка,
Нам пісні даруючи свої.
І схилилась наша Україна
До землі згорьована й сумна,
Відійшла у вічність Чураївна,
Та зосталась в пам’яті вона,
Пам’ять та у дзвінкокрилій пісні,
Що любов у душі нам несе,
В синім небі, в білім цвіті вишні,
Долина в мелодіях осель.
Ведучий 5.
Уклін тобі, перлина України,
За неповторний, невмирущий спів
І нескінченні ті пісні однині,
Як пам'ять тих, хто так тебе любив...
Вшанування пам’яті подружжя Кириченків хвилиною мовчання.
Пісня «Я – Україна»
Слова учителя.